Керувати
За     

180 кілометрів щастя (похід в Карпати)

Автор Ольга Куліцька // “Економіст”

Мені доводилось писати статті на безліч тем, але коли захотілось поділитися враженнями про наш карпатський похід зі «Скіфами», вперше не вистачало слів щоб описати все те що ми бачили і відчували

Наближалися травневі вихідні, а з ними довгождана можливість кількаденного активного відпочинку… Приміщення клубу «Скіфи» з кожним днем все більше нагадувало вулик. Збоку, напевне, все виглядало досить дивно: купа спорядження безліч людей.

Розмовляють рідною мовою, але зрозуміти, що означає сказане, не так то просто. Наприклад: «Ти «кішки» береш?», «Де твоє КЛМН?» Лише потім здогадуєшся, що кішки – це просто сталеві пазурі які натягуються на взуття альпініста, а КЛМН – скорочена абревіатура «Кружка-ложка-миска-ніж».

Та я думаю вам всім знайомі відчуття того солодкого хвилювання перед поїздкою (неважливо куди): останні дні перед виїздом ти буквально живеш передчуттям насолоди. Це створює особливу дивовижну атмосферу, яка й панувала в Скіфах.

Ми збиралися провести десять днів в Карпатах, в пізнавальному поході, другої категорії складності через стародавній Манявський скит, Манявський водоспад, Свидовецький та Чорногірський хребти. І ось довгождане тридцяте квітня настало. Відсутність квитків та квитки взяті не на ту дату нікому на заваді не стали — 1 травня до Івано-Франківська приїхали всі.

По дорозі до Маняви водій мікроавтобусу розповідав безліч історій, на одній з яких мушу зупинитись. Мабуть, тільки в Україні, люди здатні вкрасти трактор (як на диво, в нормальному технічному стані) і спробувати його здати на металобрухт. Крали за допомогою крану з сусіднього села, як не дивно їх помітили, зловили, а трактор тепер став місцевою «пам’яткою».

Прибувши до Маняви ми відвідали неймовірний Манявський монастир, а потім попрямували до водоспаду, в якому деякі з нас навіть скупалися. З кожним днем підіймалися ще вище і вище, рюкзаки ставали легші, а погода залишалася стабільно сонячною.

Хоча було виключення – Свидовецький хребет, на якому довелося заночувати, бо не встигли спуститись. Зранку все (в тому числі наші намети) замело снігом, з під якого виглядало море маленьких фіолетових крокусів, навколо стояв, або точніше плив, густий туман – вигляд був справді неймовірний.

Перед походом нам читали правила з техніки безпеки, в яких розказувалось, як правильно себе поводити в різних ситуаціях, зокрема при зустрічі з ведмедем. Жарти з цього приводу почалися ще в Києві, і за іронією долі, ми вже на другий день нашого походу побачили ведмежа!!!

Розуміння того, що воно на свободі, в своєму рідному середовищі просто захоплювало. Воно, до речі, зовсім не злякалося, на відміну від нас, яким просто пощастило не побачити його маму.

На сьомий день нам не вдалось знайти монастир Пантелеймона Цілителя, бо він, напевне, існував тільки на карті, натомість потрапили в зовсім інший монастир – скит Серафима Саровського, якого на карті не було. Поспілкувавшись близько п’яти годин з монахом, покидала це місце з дивним відчуттям, відмінним від усього іншого, що відчувала в інших храмах.

Не буду перелічувати назви всіх хребтів і гір, які були пройдені, зазначу лише, що на Говерлу ми піднялися 9 травня, на 9 день нашого походу. Щось було в цьому знакове — зустріти День перемоги на Говерлі, це, немовби, символ особистої перемоги кожного над самим собою.

Ще була гора Петрос, підйом на яку хтось з наших влучно описав одним словосполученням – «повний Петрос». Далі пройшли до кінця весь Чорногірський хребет і переночували біля гори Вухатий камінь.

Ранок десятого дня був кращим за все моє життя – ми прокинулися вище хмар, це неможливо описати словами! Уяви, ти засинаєш на схилі гори, а зранку прокидаєшся на півострові, тільки замість моря — рожево-пурпурові хмари, на це можна дивитися годинами і фотографувати мільйони разів.

Одним із коронних питань походу стало «У чому вимірюється відстань?» Ні не в кілометрах, не в метрах і навіть не в милях. В крапалях. Спробую пояснити, на наші питання: «А скільки до привалу/ночівлі/монастиря?», була стандартна відповідь керівника : «Та, там крапаль залишилось», після чого іти доводилось цілий «гуцульський кілометр»…

І це лише десята частина того, що було в Карпатах, а всю палітру відчуттів і вражень і в книгу не вмістиш. Ну як ти опишеш смак супу «po-Debryanski», радість від того, що привал не пять, а десять хвилин, відчуття «що ти взув не боти, а акваріуми»?

До цього мені постійно казали, що в поході людину можна по справжньому пізнати. Це дійсно так, але як виявилося, в поході також можна зрозуміти і самого себе.

Ольга Куліцька, 2 курс КЕФ

Прокоментувати

Ваш імейл не розголошується. Необхідні поля позначені *

*
*