Керувати
За     

Відкриваючи Харківщину

Автор Мирослава Заєць // “Економіст”

Якщо говорити про улюблені українські місця паломництва туристів, то, звичайно, на початку списку стоїть Західна Україна з Карпатами, замками, монастирями, тоді – Крим, узбережжя Чорного та Азовського морів. У той же час схід, як правило, випадає з поля зору й розглядається винятково як промисловий осередок. А дарма.

Бо навіть там можна знайти багато цікавого. І коли постає питання: куди ж помандрувати, відповідь одна – до Харківської області.

Мало хто знає, що Харківщина славиться не лише безліччю розвинутих галузей промисловості, а й великою кількістю архітектурних пам’яток, рядом маєтків, кожен з яких має свою історію.

Отже, пропоную почати нашу уявну подорож зі справжнісінького… замку! А точніше – з Шарівського маєтку Богодухівського району.

Історія замку (а саме такі асоціації виникають при спогляданні фасаду будинку з двома величними баштами) розпочалася ще у першій половині ХІХ ст., коли поміщик П. Ольховський вирішив збудувати для себе маєток – своєрідне псевдоготичне диво з білого каменю з широкими терасами, ставками та парком.

Однак часи розквіту та завершеності мастку пов’язують з ім’ям Леопольда Кьонінга, відомого „цукрового короля”, який довів маєток майже до теперішнього вигляду.

Дві вибілені вежі, нещодавно відреставровані, особисто у мене чомусь викликають асоціації з баштами Дубенського замку. Широчезні тераси, по яких можна спуститись униз, до ставу, пройтися містком, перекинутим над водою, залізти у теплиці, від яких лишилися хіба металеві опори, рясно обплетені диким виноградом так, що, заглянувши всередину, складається враження, ніби потрапляєш у джунглі.

Липова алея, придивившись до якої можна помітити під ногами рештки червоної цегли, якою були вимощені доріжки. Збережена плитка на терасах у доволі непоганому стані. Старий, на жаль, не діючий фонтан…

З іншого боку палацу лежить досить масивний камінь. Розповідають, що Кьонінг привіз його аж із Криму, де, нібито, дружина йому зрадила. Так і досі лежить цей „Камінь кохання” на подвір’ї як згадка про невірність та розбиті почуття.

За Союзу у цьому маєтку створили санаторій, що, власне, і «врятувало» його від тотального занепаду, адже відомо, що тоді будь-який натяк на буржуазне минуле у кращому випадку призводив до занедбання, у гіршому – міг стати причиною для знищення із туристичної мапи Країни Рад. Зараз у ньому знаходиться притулок-лікарня для хворих на туберкульоз. Ти не менше, всередину зі згоди головного лікаря можна пройти.

Внутрішнє убранство замку, коридори, більшість кімнат дишуть лікарняним запахом та відгомоном радянської епохи. Однак кілька зал збереглося майже у недоторканному вигляді.

У Голубій залі – два старих каміни, розташовані по обидва боки кімнати. Чорні, дерев’яні, з вишуканим різьбленням вони створюють атмосферу урочистості та деякого аристократизму, незважаючи на обдерті стіни та обвалену ліпнину. Та найбільше враження справляє бібліотека…Уявіть собі: повністю дерев’яне приміщення, стіни та стеля прикрашені різьбленням, так само оздоблений деревом камін, діючий, між іншим. Ряди шаф із книжками переважно радянського періоду, великий фотоальбом, зі сторінок якого визирає історія маєтку…

За кілька кілометрів від Шарівки знаходиться Пархомівка – невелике село з унікальним історико-художнім музеєм, у якому зберігаються оригінали (!) робіт видатних художників: Пікассо, Мане, Гогена, Боровиковського, Шишкіна, Сєрова, Рєпіна, Айвазовського, Реріха та цілого ряду інших відомих та маловідомих особистостей.

А почалося все 1947 року з ідеї звичайного сільського вчителя Афанасія Лунєва створити галерею у місцевій школі. Причому він не лише зміг переконати керівництво у необхідності цього кроку, а й передати цей запал своїм учням, які власноруч готували приміщення майбутнього музею, ходили по жителях Пархомівки та місцевих сіл, збирали ікони, старовинні книги, різні побутові речі. Дещо приносили самі селяни, навіть не здогадуючись про справжню цінність деяких експонатів, дещо доводилось купувати.

Згодом, коли експонатів назбиралося дуже багато, музей переїхав спершу до звичайного заводського бараку, який був майже непридатним для зберігання цінностей, а потім у графський маєток 18 століття, побудований генерал-поручиком російської армії Іваном Подгорічані.

Звичайно, у читача виникає логічне недовірливе запитання: «Яким чином у такому Богом забутому місці опинилися оригінали робіт? Не копії, не фальшивки, а саме оригінали?!!»

Річ у тім, що коли шкільна галерея стала досить відомою, Лунєв почав надсилати листи до різних музеїв з проханням допомогти експонатами, мовляв, у архівах припадають пилом безліч шедеврів, а так вони стали б доступними для багатьох людей, небайдужих до мистецтва.

Як не дивно, але на цей заклик відгукнулися харківські художники, подарувавши деякі свої роботи, потім – більше: художній та історичний музеї Харкова, Державний Ермітаж, Музей образотворчих мистецтв ім.О.Пушкіна, Третьяковська галерея! Школярів запрошували відвідати музеї, з яких вони, як правило, не поверталися з пустими руками, так само до «сільського Ермітажу» приїжджало чимало колекціонерів, художників, інших митців. Пізніше встановили зв’язки і з іноземними музеями – Дрезденською картинною галереєю та Німецьким історичним музеєм (Берлін), звідки надійшла гіпсова копія бюсту славнозвісної цариці Єгипту Нефертіті, яку сьогодні можуть побачити всі бажаючі.

Зараз у музеї налічується близько шести тисяч експонатів, лише частина їх виставлена у музейних кімнатах, кожна з яких присвячених якійсь історичні епосі Екскурсоводи розповідають не тільки про особливості того чи іншого жанру, життя художників чи скульпторів, а й про історію потрапляння деяких речей до музею. Наприклад, саме у Пархомівці знаходиться робота Пікасо «Голубка з оливковою гілкою», більше відома як «Голуб миру» – символ міжнародного антивоєнного руху. Подарував її радянський письменник Ілля Еренбург, який прихильно ставився до сільського музею. Цей факт засвідчується словами одного з листів до художника: «Вибач, Пабло, твої роботи я подарував одному сільському вчителю, до його сільської галереї. Я думаю, вони там потрібніші…»

Крім цього, тут знаходяться ще три роботи Пікасо: малюнок «портрет Жоліо-Кюрі», декоративна таріль «Пірнальники», ваза «Сова». Відомо, що Пікасо створював усе в одному екземплярі, не роблячи навіть замальовок та схем. Так що кожне творіння рук майстра – унікальне та неповторне в прямому значенні цього слова.

Та чи не найулюбленішим експонатом відвідувачів є музична скринька, яка знаходиться в залі українського побуту, – такий собі прообраз грамофонів. На платівці (а це просто металевий плаский диск) на різній відстані – продовгуваті дірочки. Вставляємо платівку у скриньку, кілька разів прокручуємо ключ і… все! Можна насолоджуватись мелодією, бо звучання як для такого апарату – просто відмінне! До речі, у фонді музею зберігається близько 30 таких платівок із різними піснями, які екскурсоводи час від часу міняють. Донедавна грали «У сусіда хата біла», а тепер перейшли на романс «Не брани меня, родная…».

За весь час існування музею двічі його намагалися пограбувати, причому останній випадок трапився порівняно недавно. Мабуть, з міркувань безпеки фотографувати у музеї забороняють, тож, на жаль, світлин з Пархомівки тут немає. Хоча, з іншого боку, чим не стимул на власні очі побачити усе щойно прочитане?

Ось така вона – Харківщина… Промислова, непримітна, та від того не менш приваблива. Її краса не обмежується лише Шарівкою чи Пархомівкою, недалеко знаходиться маєток Наталівка, побудований цукрозаводчиком Харитоненком на честь своєї доньки, «співаючі» тераси з неперевершеною акустикою у Глобівці, палац у Старому Мерчику.

Пізнавати тут є що. Головне – не зважати на стереотипи.

Прокоментувати

Ваш імейл не розголошується. Необхідні поля позначені *

*
*