Керувати
За     

Літопис карпатського походу

Ганна Лимаренко

Частина перша.

Тридцять еклерів

Наш похід, як, напевне, і всі інші, почався з полювання на продукти. Найбільшим ареалом їх проживання є гіпермаркет «Ашан», тож, ми вирушили туди. Кожен отримав свій список продуктів, і пішов на пошуки. Власне, нічого підозрілого і дивного в тому, що хтось купує тридцять еклерів немає, а проте очі навколишніх людей були сповнені цікавості,  коли ми охайненько і уважненько рахуючи складали еклерчик до еклерчика в пакетик.  На покупці ковбаси, сиру, редисочки та інших банальностей зупинятися не будемо, а , перестрибнувши ще й через пристрасті, які розгорілись при розподілі продуктів та снаряги, а також через потяг, в якому ми познайомилися з Арсеном і пограли-поспівали, опинимося одразу на найбомжацькішому вокзалі України – в Івано-Франківську.

Розділ перший.

Осмолода.

–          «Давайте мені хоч мільйон, і тоді не поїду» – так відповів нам дід Микола, шофер білого мерседеса, коли ми сказали, що нам треба до Осмолоди.  І потім ми з задоволенням стібали водіїв, впевнено говорячи їм, що вони «ТУДИ» не поїдуть, коли вони питали куди нам треба.

Проте, як відомо, де не пройдуть танки, там пройде піхота, себто рейсові автобуси. Спершу  ми доїхали до Калуша, а потім…   Потім у нас був перший урок йоги – з тренуванням  навиків  дихання, точніше анаеробності, гнучкості, витривалості, і навіть незначними успіхами в левітації.   І от, їдемо ми, висячи в найнеприродніших позах, наші наплічники, незграбно звалені докупи ззаду, скочуються на голову феноменально флегматичного подружжя, загрожуючи зламати їм шию, люк відкривається лише наполовину, на кожній зупинці запихаються все нові і нові люди, рівень ущільнення наближається до рівня ущільнення чорних дір…і лунає розпачливий голос в пустелі «Спасайтє сабаку» – це, тобто, Джефа, якому було точно ще гірше ніж нам, і який, бідняга, я дивуюсь як не віддав богу душу в тій маршрутці…

Треба зауважити, що тутешні водії точно не бували в Черкасах, бо тоді б вони знали, що таке дійсно ПОГАНІ дороги. Те, що вони називали «кратерами» і відсутністю доріг було, насправді, цілком прийнятною поверхнею для їзди.

Коли ми нарешті вивалилися з маршрутки, і вдихнули повітря, то відчули неймовірне щастя…

Частина друга.

Сходження.

День перший.  Горгони

Оскільки еластичними бинтами ми обмоталися ще в потязі, то без жодних затримок  можна було вирушати далі. Будь – який шлях починається з першого кроку, от і  наш масштабний маршрут, який мав пролягати через  Ігровець – Сивулю – полонину Рущина та інші фантастичні місцини Горган (або Горгон, як обізвала їх Маша) також почався  з першого кроку. Ми одразу потрапили під владу могутнього лісу, відчули подих тисячолітніх гір, розчинилися в прозорості повітря… Карпати зустріли нас вужами, гадюками, та іншими милими створіннями. Ми йшли і йшли, було тепло і гарно, переходи сушею урізноманітнювалися переправами через  потічки,  деякі з яких були заширокі, і для того, щоб перейти їх по камінцях, і хлопцям довелося робити переправи.

Відомо, що після керівника походу першою людиною є фінансист – людина з кришталевою репутацією. Але  сталося так, що таш бухгалтер Ліда підмочила свою репутацію, впавши в потічок при переправі, і підмочила вона не лише репутацію, а й бюджет походу.

На щастя, все минулося, бюджет, як і репутація швидко повернулися до свого первісного стану, а наступною жертвою потічка стала Маша (Клеомара :)), яка в результаті падіння підмочила вже не лише репутацію, а і рюкзак, і теплий светр, і Іллю, який допомагав їй вибиратися з бурхливого потоку.

Ми йшли і йшли, обертаючи Землю нашими кроками, Земля крутилася і поступово наповзав вечір.. Зрештою ми дійшли до місця першої ночівлі. Там нам відкрився дивовижний краєвид: справа – гора Середня, зліва – вкриті снігами вершини, прямо – сині-сині гори, і спокійне сонце, що меланхолійно спускалося все нижче..

Хоч ночувати було і не холодно, але зранку ми прокинулися сповнені натхнення і готовності  попоїсти )

День другий.

Розділ перший. Перший зимовий похід.

День другий був знаменний першим нашим проходженням по снігу.  Відчайдушно чіпляючись за палиці і тримаючи їх зовсім не так як треба, і не так, як нас терпляче намагалися навчити Олег- Всія -Русі (він же гуру) і Женя ми благополучно подолали цю непрохідну перешкоду і рушили далі.

Олег

Приваливши на черговому привалі на Ігровці ми несподівано відкрили для себе ніпанятні і підозрілі ягідки, про біологічну природу яких ми довго сперечалися (щойно, загугливши, я остаточно впевнилася в тому, що це переморожена брусниця) Крім незрозумілих ягід  почалося поїдання незрозумілих квітів. І хоч з нами від того нічого не трапилося, ніколи так не робіть (не їжте непонятно шо, носіть з собою горішки)))

Поки всі насичувались вітамінками, Женя необачно задрімав, і, звісно, ми, заздрісні не могли просто так йому цього пробачити. Ми з  рюкзаками сховалися за жерепом з метою викликати в нього паніку та посміятися, проте Женя, як досвідчений турист не дав себе надурити і в паніку не впав (чи, принаймні цього не показав))

Розділ Другий.  Долина Нарцисів.

Жоден  турист, що бував в Горганах до нас навіть не підозрював, що насправді долина Нарцисів знаходиться тут. Нарциси  тут є різних видів – зелені, червонясті, дивовижних розмірів. Всі охоче пофоткалися з нарцисами, понюхали їх та взяли по цибулинці додому, і продовжили сходження на Ігровець.

Охохох  старість не радість, і вже не пам’ятаю, чи гільза з нашою запискою і дуже щедрим подарунком для наших наступників – еклером була До цього, чи Після, але про цей епізод треба згадати. Прийшовши на вершинку і знямавши по цукерочці ми зрозуміли, що прагнемо творчості, і створили … епістолярний шедевр, який можна назвати відкритим листом до всіх туристів світу, які ще хочуть побувати в Долині Нарцисів… Шедевр коментарям не підлягає, і читати його треба окремо, в спокійній обстановці і медитативному настрої…

Ми йшли-йшли-йшли  і до Сивулі дійшли. І прямо на її хребті заночували, добуваючи вогонь з пальника, а воду зі снігу, як то робили наші давні предки, що жили в печерах…

Ставити намети було не дуже зручно, оскільки треба було попередньо викопати всі камінчики, які могли б нам муляти під час сну. Тож Даша Ліда і Аня заходилися втрьох з використанням клинів і важелів видобувати з землі кам’яні брили, і так захопилися, що розчистили значно більшу площу, ніж потрібно для намету.  Потім ще треба було «покачатись, як корова на лугу», щоб прозондувати наявність камінчиків під наметом. Не знаю чи хтось це зробив, бо в цей час раптово почало заходити сонце, і  всі побігли фоткати захід)

Коли ми намагалися здогадатися чому Сивуля так називається, і висували версію, що всі, побувавши на ній сивіють, чи могли ми подумати, наскільки це близько до істини! Не знаю як кому, а мені стало моторошнувато після того як приблизно в один час зникнув фотік Іллі , Машин телефон, один з наших кілочків, моя бандана,… Моторошності  додало також те, що в квадраті навколо  нашої палатки мобільний зв’язок не ловив, а якщо відійти від неї на крок з’являлися одразу всі палки.  Тож не дивно, що звук крила палатки (того, звідки зник кілочок), що стукало  в мою стінку вселив в мене такий страх, що я почала думати про інопланетян і про те, що, гляди, й справді посивію.

На щастя інопланетяни не забрали нікого, і наступного дня, зустрівши Сонечко (під хруст козинаків) ми пішли далі  – на маківку Сивулі  – Великої і Малої, де було дуже гарно, і продовжували квітнути нарциси. Стрибаючи по фантастичному камінню ми дісталися до зарослів жерепу, пролізаючи через які піддали наші кариматики сильному механічному впливу). Спускались довгенько, то жерепом то каміннячком, то лісом і дійшли нарешті до полонини Рущина – місця фантастичної краси, майже ідилічного. Потім, не залишившись там до обіду всупереч очікуванню пішли далі і прийшли до Колиби, в якій пахло сиром, і де ми сподівалися знайти воду, і таки знайшли, але мало і запізно – коли вже рушили далі. МИ не знали, який веселий спуск нас очікував… В сумі із дефіцитом води, голодом, що вже встиг прокинутися, і підошвою Машиного кросівка, яку доводилося примотувати скотчем це було дійсно незабутньо (і, здається, цей спуск ніхто не сфоткав , а може то я не бачила. )) Коротше, коли ми нарешті спустилися до води, то радості нашій не було меж). Проте і тут ми не лишилися надовго, а тим паче на ніч і пішли далі. Йшли недовго, але плідно і прийшли до водоспаду і на найідеальніше місце ночівлі, яке можна собі уявити – безвітряна затишна місцина над річкою, густа зелена травичка, всіяна маргаритками і кульбабками, коники, що пасуться неподалік…  Заснули ми не скоро, і поки не спали, то вияснили, що один із нас – кобза, інший – горностай, а ще хтось – комбайнер.

День четвертий. Дикий голод.

Четвертий  почався з того, що всі довго спали, аж поки не попрокидались. Мляво і не поспішаючи  снували табором сонні постаті, і аж о полудні вийшли на автобус, щоб доїхати кудись. Автобус поїхав раніше ніж мав, і ми чекали наступного до 16-00, в процесі очікування швидко знищуючи запаси харчів. Побігли навіть по бринзу.  Такого дикого голоду ми ще не відчували – сточили все. )

Дочекавшись автобуса і якимось чудом впхавшись в нього ми доїхали до Надвірної, де побачили старий замок, вірніше те, що від нього залишилось.

З Надвірної виїхати виявилося складніше, аніж туди потрапити. Для цього нам довелося розділитися на дві групи, першій  з яких дуже не пощастило, зате ж друга з комфортом доїхала . Перша група компенсувала дискомфорт під час подорожі зустріччю на вокзалі з Мирославом – учасником осіннього походу Кримом.  День четвертий закінчився тихо і мирно, всі повантажилися в поїзд (швидкий) і за 12 годин благополучно прибули в місто-герой Київ.

Кінець.

P.S. Ой, не написала про стильного Миколу Івановича, про естетику туризму, про купання в водоспаді  і ще багато про що…але ж про все написати нереально…

 

 

 

 

Прокоментувати

Ваш імейл не розголошується. Необхідні поля позначені *

*
*