Керувати
За     

Кавказ 2012. Хроніка пригод.

Бажання піти в якісь високі гори виникло в нас ще під час кримського походу 2011 року. Тоді ми запропонували Віталію Олександровичу повести нас на Алтай. Дорого і далеко – відповів він, а після зимових свят я дізнався, що Скіфи збираються в серпні цього року на Кавказ. Звісно ж ця новина швидко розповсюдилась в скіфських колах. Купа народу відвідувало лекції з гірського туризму. В похід на Кавказ збиралося піти майже 30 чоловік. На лекціях з’являлися і такі люди, котрих я вперше бачив в клубі. Олег з Віталієм Олександровичем думали навіть повести паралельно дві групи.

В уявленні людей Кавказ є якоюсь чарівною казкою, а потім з’являються реальні перешкоди: робота, плани на літо з друзями на морі, фінансові труднощі. Зрештою на контрольний виїзд у Фастівський кар’єр нас виїхало 10 чоловік, а в похід пішло 9. Передчуття пригод, на які ти чекав весь рік, як в рекламі «Red Bull» – надавало крила. Мрійливість та в той же час безлад в голові, спричинений тим, що за 2 тижні перед походом розумієш, що десь треба знайти купу спорядження – ось що я відчував перед Кавказом. Нарешті 2 серпня. Вісімнадцята година. Неймовірно спекотний вечір. Проводжають друзі та рідні. Потяг Київ – Кисловодськ. Маємо їхати майже добу.

Вже коли ми стояли на пероні перед посадкою відчувалося щось незвичне, щось не таке як в звичайних потягах, що їздять між українськими містами. Зібралася величезна кількість туристів та альпіністів з Києва, не кажучи вже про те, що на кожній стоянці ще хтось з рюкзаком неодмінно підсаджувався.  Їхали як одинаками, так і цілими групами – як ми. Перед очима весь час мерехтіли рюкзаки, льодоруби, мотузки, залізні тарілки…По всьому купе чуєш розмови про гори, про вершини, перевали, спорядження.

Нарешті вийшли з потяга. У Невиномиську ми знаходились всього лиш пів години, але і за цей час встигли здивуватись. Ешелони з важкою артилерією. За 10 хвилин два ешелони. Куди їх везуть? Чи не туди куди ми їдемо? Потім всі почали згадувати, що ще декілька років тому Приельбрусся було зачинено для туристів. Гарячі місця, гарячий народ. На відносно невеликій території Кавказу живуть надзвичайно багато різних корінних національностей. У багатьох із них своя мова та свої звичаї. Деякі мусульмани, а деякі християни. Це і грузини, і вірмени, і азербайджанці, і карачаївці, і черкеси, кабардинці, абхази, чеченці та ще купа інших.

Стартували з аулу Учкулан, до якого діставалися аж трьома видами транспорту. Із зони лісу ми вийшли на другий день. Почалася зона альпійських луків. Перші два перевали були по  плану для акліматизації. Хоч підйом був і не дуже крутим, але розріджене повітря давало про себе знати. Звісно, бо висота вже більше 2500. Йдеш повільно, повітря не вистачає, піт ллється рікою, і серце немов скажене,  а ще цей надокучливий непідйомний рюкзак за плечима. Кожного привалу чекаєш як свята, як довгоочікуваного порятунку. Команда: «привал» – падаємо замертво. А вже через хвилину сміємося і фоткаємося на кожному камінці. Вперше в високих горах думаєш, що більше такої краси не буде й тому фотокамери не стихають. А і справді в цій нашій першій ущелині було напрочуд гарно: зелені пасовиська, корови бігають скрізь (їх залишають на все літо без догляду. Все одно нікуди не втечуть. Через перевал лізти точно не будуть) Таке враження наче побували в рекламі «Мілка».

Як же ж не згадати наш другий перевал – Павлин. Він виявися трохи не таким як ми очікували. Наслідки глобального потепління найкраще відчуваються в горах. Там де раніше лежав сніг та лід – тепер голе каміння. У звіті попередньої групи з Києва, яка ходила цей перевал було сказано, що вони піднялись за 2 години. Ми ж на перевальний зліт витратили 6 годин. Перший сніжник, перший лід, перший закритий бергшрунд (тріщина). Це вже серйозна перевірка в реальних умовах наших практичних навичок роботи з мотузками, спорядженням та індивідуальної техніки. Після проходу по льодовику нам залишалося до пункту призначення метрів 200 в висоту. Легше піднятися було по кулуару, але через те що все розтануло – почався каменепад. Величезні глиби зривались звідкись зверху та з неймовірним гуркотом неслися вниз. Надто небезпечно. Довелося дряпатися по скелях. Зізнаюсь, що тут було лячно. Під тобою багато метрів урвища, а над тобою таке, що аби ти був не в поході – тобі б і в голову не прийшло туди лізти, а ще й рюкзак 20 кіло за плечима. Хочеться відзначити Пашу. Завдяки йому ми все ж таки переночували на перевалі – встигли. На нижній страховці він поліз нагору, щоб закріпити командну мотузку. Йому напевно було найстрашніше. Я ж коли ліз думав тільки як би правильно поставити ногу та розподілити навантаження. Через кожні пару метрів підйому відпочивав. Видряпавшись на перевал відчував неймовірну радість. Нарешті, нарешті на горі. Слава богу. Саме тут я зрозумів, що таке справжній гірський туризм. Перевал Павлин виявився з неабияким присмаком адреналіну.

Спуститися з перевалу тієї ночі ми так і не встигли. Хоч ночівля і була на висоті 3350 м, і зранку термометр показував +4 ̊̊̊С, але втомившись спали як убиті. На ранок побачили найвищу точку Європи. Ця вершина вражала своєю могутністю: порівняно з іншими горами навкруги – Ельбрус здавався справжнім Гулівером, не тільки через його висоту, але й через його масивність. Спускались з перевалу по морені (величезні каміння, які залишились після проходу льодовика тисячі років тому). Складно було втримати рівновагу, бо де-не-де траплялися живі глиби. Я навіть впав десь там. Води тут набрати було ніде. А на одному з каменів ми виявили невеличку калюжку з дощовою водицею. «Не пий  – козликом станеш» – казав здоровий глузд. Напились досхочу.

Перевал Сонячний

Перевал Сонячний

На 4 день ночували біля погранзастави на березі гірської річки, зачаровували вогні прожекторів, а вранці ми зустріли перших людей за 5 днів походу. Це були місцеві чоловіки, які на кар’єрі неподалік «позичають каміння»… До аулу Хурзук, де нас чекав сюрприз, пішки залишалось три години. Сюрприз – «заброска», яку ми залишили ще на початку. Всі дуже раділи цьому. І ще 5 – 8 кілограм харчів на спині.

Хочеться згадати напівдньовку біля першого Джили-Суу (гаряча вода). Джили–Суу – це ванни з теплих нарзанних джерел, які дарують бадьорість і лікують від багатьох хвороб. Туди була черга. Чекаючи, грали в показуху. А самі ванни виявилися не такими вже й теплими (+16ºС десь). Щоб зігрітися треба щось заспівати. Вирішили «Червону Руту». Та так заспівали, що всіх місцевих в таборі здивували. Ось така у нас була Україна на далекому Кавказі. Тим вечором Віталій Олександрович нам розповів багато цікавої інформації про ці місця. В моїй уяві досі залишились легенди й казки про братів Ельбруса та Казбека. Чому дві найбільші вершини знаходяться в геть протилежних місцях? Нарешті відповідь на це питання я знаю.

Далі шлях лежав до Балк – Баши. Підйом на цей перевал був найскладнішим з фізичної точки зору. Як-не-як треба було за пів дня набрати біля 1000 метрів. Найприкріше коли бачиш височину й думаєш: ось-ось скоро перевал. А ні. За пагорбом ще пагорб і ще пагорб і ще і ще один. Тільки й чуєш захекані «уху-уху» попереду  й позаду. На перевалі ми зустріли дідуся, який блукав тут вже біля години – ніяк не міг знайти тур з перевальною запискою через сильний туман. Його звали Володимиром. Родом з Новочеркаська. В гори ходить ще з студентських років. У віці 70 років так бігати по перевалам! Починаєш розуміти, що і справді: той, хто ходить в гори – довіку молодий. Це свого роду «еліксир здоров’я».

Наступного ранку переправлялись вбрід через гірську річку. Ця перешкода мені сподобалась: стрімкий потік буквально зносить, а каміння весь час б’ється по ногах. Це було драйвово. А після річки ми весь день знаходились в аномальній зоні. Чому аномальній? Тому що в цих місцях постійно зникають люди. Навіть наші дівчата ледь не засинали на привалах. А ще керівник розповів історію про те як 20 років тому їхня група загубила тут хлопця. Те, що в цьому місці є і справді щось надприродне говорить й овіяний таємницями німецький аеродром, – ідеально рівна природна галявина з усіх сторін оточена горами та пагорбами. Подейкують, що під час ІІ світової тут постійно приземлявся німецький літак «Фокс – Вульф». Місцеві чабани бачили як одного разу з нього вивели біля десятка абсолютно лисих смуглявих чоловіків азіатської зовнішності в білих мантіях, і охороняла їх купа німецьких солдатів. Кажуть, що то були тібетські лами, яких Гітлер привіз в ці гори, щоб вони в медитації напророкували йому кінець війни. Всіх розстріляли. Мабуть, це сталося через негативне пророцтво. На місці поховання лежить камінь із свастикою. Але й досі цієї могили ніхто не знайшов. Так ця історія і залишилась би гарною легендою, якби не документ служби розвідки, найдений в архівах одного російського міста, який підтверджує, що на початку війни тут помічали німецький літак.

Того вечора ми прийшли на поляну Емануеля, яка знаходиться біля найвідомішого народного курорту теплих нарзанів. Ця поляна – місце, де знаходився штаб першої експедиції, що піднялась на Ельбрус. Звідси генерал Емануель спостерігав в свою підзорну трубу як група з 15 чоловік намагається досягти вершини. Але тільки один Кілар Хаширов підкорив гору, яка досі вважалася абсолютно неприступною. Побачивши людину з палицею  в руках на самісінькій вершині, генерал одразу скомандував пустити салюти та вдарити залпами з гармат. Через деякий час тут була встановлена пам’ятна дошка першої ельбруської експедиції на честь героїв, які здійснили неможливе в далекому 1829 році.

Про теплі нарзанні ванни народного курорту ми мріяли весь похід. Встановивши табір, пішли, як думали, купатися. Так то, але не так. Декілька років тому грязьовий сель зруйнував гарно облаштовані приміщення для ванн. А зараз всі купаються в звичайній ямі, яка слугує ваннами.

В ній мене чекало неймовірне видовище. Всю воду звідти викачали, поклали дошки на дно й поступово туди почали спускатись чоловіки. Я думав зараз знову пустять воду, та куди там. Уявляєте: купа одягнених кавказців з довгими носами не говорячи ні слова непорушно стоять в цій ямі. П’ять хвилин пройшло, і десять, і 15, і 20, а вони  все там. Я вже думав: чи то я з’їхав з глузду, що нічого не розумію, чи то в них якась традиція або обряд і ось-ось вони почнуть всі разом молитися. Нарешті, хтось з наших допетрив спитати в місцевого жителя, що то за дійство. Виявилося, що ніякий це не обряд. Просто після 17.00 всі лікуються сірководнем і радоном. Ці гази – абсолютно невидимі і виявляється їм всім в ямі дуже тепло. Не подумайте нічого такого, гази йдуть з нарзанного джерела! Неповторний краєвид на каньйон річки Малки, несамовитий водоспад Султан, який зривається зі скелі 40 метрів в висоту, кам’яні замки чудернацьких форм, що нагадують Стоунхендж¸ та звісно лікувальні джерела, аналогії яким ніде у світі немає – не даремно саме це Джили-Суу приваблює величезну кількість відвідувачів.

Льодовик Джикаагюнкез

Льодовик Джикаагюнкез

Далі шлях вів нас до перевалу Джикаугенкез. Було враження, що цілий день ми йшли марсіанськими місцями. Червоні каміння і жодної рослинки. А ввечері до нас завітали гості. Мабуть вони були з Марсу. Два дорослих чоловіка: один місцевий черкес, інший росіянин – питалися в нас як краще піднятися на Ельбрус. Все це нічого, але вони були без рюкзаків, без їжі, без «кішок», без льодорубів і в кросівках «Абібас». На питання: «Ви що справді збираєтесь на найвищу точку Європи піднятися, як наче прогулятися по парку?» – вони відповіли, що начебто гора здається не такою і високою й головне до неї дійти. Брати їжу їм не треба – вони добре повечеряли  в санаторії. Розумію росіянин, який можливо ніколи не бачив гір, але ж місцевий? Хіба можна бути таким бовдуром? Я ледь-ледь стримував сміх. Зрештою, ми показали їм правильний шлях назад до санаторію, а самі насміялись досхочу. Але потім ми зрозуміли, що вони можуть бути крадіями, які завітали в наш табір , щоб розвідати  де і що лежить. Вирішили вночі в наметах далеко від себе льодоруби не ховати – для оборони. Той вечір взагалі мені дуже добре запам’ятався. Віталій Олександрович розповів про НЛО, яке частенько бачать над Ельбрусом і що саме до цієї гори був прикутий Прометей, а також історію про єті. Колись 25 років тому наш керівник ночував в одній палатці з місцевим чабаном – Тахіром, який розповів йому багато цікавого про ці місця та навіть історію про справжню снігову людину. «В 60-х роках скрізь по кошам траплялись вбивства худоби. Деяку просто калічили, деяку з’їдали. Хто це був – ніхто не знав. Але подейкували, що то була не людина не звір, а якесь чудовисько. Мешканці тутешніх аулів зрозуміли траєкторію нападів і відвезли до наступного коша найсильніших чоловіків. Ті сховались в мішках і ночами чекали на чудовисько. Ніч, друга, третя – нема нікого й все. Думали вже їхати, аж ось на четверту ніч двері в сарай потихеньку відкриваються. Щось волохате і величезне, важко дихаючи заходить в хлів. Чоловіки повипригували з мішків, всі разом накинулись на чудовисько, ледь зв’язали його й відправили в аул. З села воно перекочувало до психіатричної лікарні. Спеціалісти дослідили, що біологічно це людина, але воно не розуміло нікого й не могло говорити. Через приблизно рік єті почало реагувати на мову, але не російську, а кабардинську. Лікарі це побачили та почали вчити його розмовляти. Виявилося, що коли в 1945-1946 роках Сталін депортував всіх кабардинців через начебто зраду в Центральну Азію, деякі втікали і створювали «банди». Цей кабардинець втік сам і 20 років переховувався в горах від НКВДстів. За два десятиліття повної самотності та життя в диких умовах він перетворився майже на тварину, яка забула хто вона і що воно насправді. Чоловіка реабілітували за проходженням терміну кримінальної справи, і навіть після курсу лікування виділили хату в кінці його рідного села. Місцеві розповідають, що жив він як звичайна людина, багато працював, але так до кінця свого віку і залишився відлюдником» Ось звідки беруться єті! Чого тільки не буває в світі.

Кавказ 2012. Льодовик Джикаагюнкез

Кавказ 2012. Льодовик Джикаагюнкез

 

А ми повернемося до нашої пригоди. Останній перевал Джикаугенкез теж був непростим. Перейшовши льодовик ми підійшли до перевального зльоту. Підйом був ускладнений тим, що сонце було в зеніті: лід та грязь під камінням почали танути. Потрібно було думати про кожний крок, щоб не зіскользнути й не скотитися донизу. На перевалі в турі ми знайшли записку групи з Дніпропетровська, яка піднялась сюди трохи більше тижня тому. А як було приємно разом з перевальною запискою знайти купу різного: від кулькових ручок та сірників до смачних цукерок. Одразу видно: тут були справжні щедрі українці. Спускались з Джикаугенкез до самого вечора, скинули 1200 м висоти менше ніж за півдня. Але це не головне. На перехресті нашої та ущелини, яка веде до перевалу Ірік, ми побачили найкрасивіше місце всього походу: в глибокий каньйон річки врізалися з двох боків величезні оповиті туманом гори, мов ворота у якийсь фантастичний світ.  Було враження, що я знаходжуся в фільмі «Володар перснів». Саме там я бачив подібне. Від такої перспективи перехоплювало подих.

Наступного ранку вже був 12 день походу. Ми спускалися в аул Верхній Баксан. На нашому шляху було два коша. На першому господарем був Мурат – парубок 28 років, який працює тут чабаном. Ми хотіли в нього купити айран, але він дав 5 літрів цього напою абсолютно безкоштовно. Всім туристам дарує його безкоштовно, окрім москвичів. Їх тут не особливо люблять, тому продають за гроші. Поки Віталій Олександрович спілкувався з Муратом, ми уявили себе справжніми кавказькими джигітами, покатавшись на Буяні. Я, наприклад, взагалі вперше осідлав коня. Думаю що враження від цієї події залишаться на все життя. А ще у Мурата є дуже приязний пес Альф. Вони з Буяном як справжні брати. Річ у тому, що все дитинство Альф провів в одному приміщені із Буяном. Ось чому, незважаючи на те, що довкола бігає купа коней, все рівно пес майже весь час бігає біля цього коника. Після цього привалу наша група підійшла до системи гротів, де згідно інтернет-джерел знайшли наскальні малюнки первісних людей. Шукали, шукали, лазили , лазили, але окрім залишків життєдіяльності гірських кіз ми нічого так і не знайшли, зате купили в коші недалеко від грота бабіну смачнючої бринзи.

Під час спуску в аул Верхній Баксан. Фото з чабаном Муратом та його помічниками

Під час спуску в аул Верхній Баксан. Фото з чабаном Муратом

Остання екскурсійна  частина нашої мандрівки запам’яталась мені насамперед підйомом по канатці на Ельбрус. Підйом в вагончику до станції «Мир» нагадував мені підйом по канатці на Ай-Петрі в Криму. Нічого особливого. А ось щоб доїхати на останню станцію «Гарабаші» треба було пересідати на кресельну канатну дорогу. Це було щось неймовірне. Навкруги тиша,тільки ти й природа. Нема ні брудного вагончика, ні людей, які штовхаються щоб зайняти місце поближче до вікна. Тільки деколи проїжджають повз тебе туристи в інший  бік. Їхати було доволі  довго, тому я почав з ними знайомитися. Спочатку використовував «Здрастуйте». Але після декількох разів коли мені у відповідь лише мовчали чи показували, що не розуміють, я почав вітатися «Hallo». Інше діло. Справа пішла як треба. Проїжджали повз мене й американці й англійці, й навіть австралійці. Таке враження що  ти не в Росії, а десь в Альпах.

Нагорі наша група розділилась на дві частини: дівчата поїхали вниз, а хлопці вирішили піднятися на «Приют одинадцяти». Свого часу це був найвищий готель Європи. Піднятися по льодовику до притулку можна було на снігозбиральному «монстрі» або навіть на спецскутері. Але 500 та відповідно 1000 рублів для українських студентів забагато. Пішки було навіть веселіше. Одна за одною проїжджали машини з туристами, які весело махали нам, немов дурням. Ми в свою чергу сміялися з них. Які ж то туристи, що на гору заїжджають? На «Приюті одинадцяти»  було дуже гарно, як-не-як висота 4100 м. Звідси й починають основний підйом на 5642. Але готелю, нажаль, вже не було. У 80-х роках його через неуважність спалив якийсь чех. Тішить, що зараз намагаються побудувати новий.

Спуск в кріслі по канатці був взагалі незабутнім. Ці 10-15 хвилин були як в чарівній казці. Якщо піднімаючись майже нічого не було видно, бо вершина була овіяна туманом, то в інший бік…  Ти один, під тобою 50 чи більше метрів до землі. Оточує тебе тільки кришталеве прозоре повітря. Цю красу неможливо описати словами чи подивитися на фото. Її потрібно тільки бачити на власні очі.  Складається враження, що всі ці глибокі каньйони та величні гірські хребти, що врізаються в схили наче в неприступні мури, зовсім поруч – простягнув руку і вони вже у тебе на долоні. Величезну радість та справжній духовний  підйом я відчував в ті хвилини.

Вже пройшло майже пів року після походу на Кавказ. І тепер я впевнений, що ще не раз піду в гірський похід. Є ще багато місць, які треба відвідати. Нема напевне такої людини, яка хоч раз побувавши в горах не захоче приїхати сюди знову.

«Кто здесь не бывал, кто не рисковал

Тот сам себя не испытал

Пусть даже внизу он звёзды хватал с небес

Внизу не встретить, как не тянись,

За всю свою счастливую жизнь

Десятой доли таких красот и чудес!»

В. Высоцкий

 

Президент СТК “Скіфи”, студент III курсу ФЕАПК

Максим Колтунов

Опубліковано в газеті “Економіст” (1-3 лютий 2013)

Прокоментувати

Ваш імейл не розголошується. Необхідні поля позначені *

*
*