Керувати
За     

Байдарочне есе

Байдарочний похід в травні, на Пікасу

Вікторія Іванова, 2011

Події, про які йтиметься у статті, можуть видатись неактуальними – адже я опишу свої враження про похід на байдарках по річці Серет у травні цього року. Він тривав 12 днів і вів його легендарний Віталій Олександрович Примак. Знаєте, може я й не пам’ятаю більшості назв населених пунктів, які ми пропливали, а також численних легенд, якими овіяні релігійні споруди, жодну з яких ми не оминули. Тим не менш, у голові – безліч спогадів і вражень трьохмісячної витримки, що може служити доказом про те, що все, що стирається з пам’яті – непотрібне, а те, що варте вашої уваги – без зайвих зусиль залишилось в голові.

Зібралась неймовірна компанія – починаючи з Салінди – шрі-ланкійця, який, не знаючи української мови, і, володіючи англійською, настільки органічно влився в нашу компанію, що під кінець походу був центром уваги – закінчуючи Сашком Бузником і Ольгою Хометою, які були з нами всього кілька днів, але яких дуже не хотілось потім відпускати. В такі походи варто ходити хоча б для того, щоб навчитись цінувати все найкраще, що є в людях. У щоденному житті ми спілкуємось з величезною кількістю людей – соціальні мережі, Інтернет – іноді здається, що ми можемо втратити здатність пізнавати людей глибоко. Такі походи обмежують ваше коло спілкування до 10-15 чоловік, і це просто неймовірно, як глибоко можна черпати натхнення в оточуючих, кожен з яких проявляється з на стільки неочікуваних сторін, що іноді сльози на очі навертаються від подиву.

У поході було неймовірно холодно, постійно дощ і вітер, темне небо і крижане весло в руках. Всі це усвідомлювали, але ніхто не промовив цього вголос, жодного разу. Ми тулились одне до одного вночі в палатках, одягали на себе все, що мали, постійно сушили промоклий одяг… Ми сміялись, таранили одне одного на воді, ганялись за гусьми, та чого ми тільки не робили…

Були перевороти, про які було б гріх не написати… Першими перевернулась байдарка Паші і Тоні, але вони тримались молодцями. Тоня, барахтаючись у воді, встигла спіймати весло, яке могло віднести течією за якісь лічені секунди, Паша втопив окуляри і викупав льодяники, він же ж був завгоспом. Тим не менш, ніхто не засмучувався і ми з гордістю відкрили “купальний сезон”. Наступними були Оксана і Салінда, останній, здається, навіть втішився з того, що вони перевернулись, або це якийсь особливий шрі-ланкійський вияв засмученості. Оксанка втопила свій телефон, і на деяку мить жах поселився в її душі, бо вона думала, що втопила гаманець з нашими грошима, і саме це переймало її наступних 10 хвилин. Але згодом гроші знайшлись, і наша “інтернаціональна байдарка” відновила свою роботу. Найважче було Сашку з Олею – вони перевернулись у найжахливіший і найхолодніший день походу – небо сіре і сумне, весь час дощ, а холодний вітер пробирав наскрізь. Тим не менш, після перевороту вся команда змобілізувалась – і, хто як міг, допомагали друзям, – гріли, сушили та годували 🙂

Один з моїх найяскравіших спогадів – це печера Млинки.

Нас ходило туди небагато, але я скажу відверто – жити в Україні за якісь декілька сотень від Млинків і не відвідати їх – це гріх! Така краса, такий екстрім… Це просто неймовірно. В печері було холодно, на вулиці – вітер зносить голову, але коли ми пробирались між стінами печери, впираючись коліньми і ліктями в заялозаний мармур, під нами – темна невідомість глибиною в 20 метрів, і в голові плутались фрази типу “Який чорт потягнув мене сюди?” – то ставало так жарко, що було видно пару, що підіймалась з наших змучених тіл. І яке ж це неймовірне відчуття, коли після декількох хвилин висіння над проваллям, відчуваєш нарешті тверду основу під ногами і розумієш, що хочеш ще і ще – хочеш відчувати цей страх, а потім – це полегшення…

Запам’ятався Чортків – містечко неймовірної краси і компактності – мощені круті вулички, готика, затишок… Запам’ятались неймовірні краєвиди, особливо після злиття річок Серету і Гнізної – річка стала широка і чиста, по обидва боки здіймались зелені пагорби, в повітрі – солодкий запах цвіту… Важко забути лекцію святого отця у церкві про те, щоб наша команда – всі такі молоді і веселі – “не робили межи собою гріха” і жили праведно, а також його побажання “До зустрічі у Страшному суді!”.

Повсюди нас зустрічали привітні люди – прості і добрі, не зіпсовані гонкою життя великого міста і “законами джунглів” – допомагали, хто чим міг, перед очима так і стоїть трьохлітровий бутлик квашених помідор, пожертвуваний бабусею в одному селі на Тернопільщині. Запам’яталось, як в передостанній день нарешті пригріло сонце, і ми вийшли на високу скелю, що звисала над річкою в селі Монастирьок, ми полягали на нагрітий сонцем камінь, закрили очі, медитували, і ,можливо, хтось з нас тоді таки задумався про вічне… Або як під час зливи, коли всі були голодні і холодні, дівчата поховались по палатках і грілись, а хлопці зварили обід (гарячий борщик і гречка!!!), і доставляли харчі прямо до палаток… Пам’ятаю, як ми стали на ночівлю в полі, повністю засіяному м’ятою – і вітер ганяв цей запах по полю, і в голову лізла всяка філософія про те, що починаєш радіти таким простим речам – м’ятному полю, сухим шкарпеткам, чистому волоссю…

Похід вдався на славу! Кому цікаво – раджу подивитись фільм Віталія Олександровича (також частини 2 та 3, тільки промотуйте місця, де крупним планом з’являється якесь створіння з рижою паклею на голові і постійно поруч зі свійськими тваринами 😉 ), я отримала просто величезне задоволення від перегляду!!!

Дуже дякую всім, хто був зі мною в цьому поході! Всі ви – просто прекрасна команда, у вас я черпаю натхнення, з вами я б пішла у розвідку! Я рада, що життя звело мене з вами саме у поході, вас не страшно було пізнати у справді складних ситуаціях! Щасти вам! А всім, хто ще не був у водних походах – раджу йти, поки є час і натхнення, і сила носити байдарки під час обносів.

Одне згадування

  1. […] «Байдарочне есе» Віки […]

Прокоментувати

Ваш імейл не розголошується. Необхідні поля позначені *

*
*