Керувати
За     

Україна очима Скіфів

Варя Скрипка - Переможець конкурсу «Скіфське перо 2010 зима"
«Був зимовий сонячний день» – так починаються зазвичай твори та казки. Однак, старт нашої історії відбувався інакше.

Тоді були ми – Скіфи, які, власне, хотіли побачити спадщину української історії, залишену нам в славетному місті Батурині. А день-таки був морозний (дуже морозний) та сонячний.

Квиткові каси вокзалу Київ-Пасажирський… Дзвінка, Ярослава, Таня та я з Катериною купуємо квитки до станції «Бахмач». Ціна: 12 грн дорослий, 6 грн студентський.  Їх було 7, та поїхало шестеро. Зупинка метро Політехнічна виявилась занадто далекою до потягу, в якому нас зібрав цей день, де ми власне чекали на Оксану та відправлення.

Скіфи у Бахмачі

Потяг рушив, н зостався – початок шляху. Дорога промайнула швидко – час не владний над хорошою компанією.

З особливих прикмет, названих Сашком, ми впізнали жовтий великий вокзал. Перша наша зупинка – місто Бахмач. Провінційне містечко радянського типу. Ленін, напівзруйнований, Будинок культури та найкраща споруда міста європейського типу – Податкова інспекція. Ми робимо обхід центру міста. До відправки наступного виду транспорту, який мав нас доправити до Батурина було 50 хвилин. Чекати цю частину життя, дивлячись на стіни автовокзалу, які більше нагадували приймальню лікарні, через запах у приміщені, ніхто не збирався. Ось ми і вирішили в швидкому темпі пробігтись вулицями міста, аби мати краще уявлення про цю частину нашої подорожі.

Враження склалось.

Місто в якому висока конкуренція на ритуальні послуги, наймодніший колір будівель – жовтий, на 18 гривень можна купити стільки сала, що вистачить на півроку патріотичних бутербродів.

Вхід тільки по білетам. Ціна переїзду Бахмач – Батурин 9,6 грн.

Ми зайшли у швидку комфортабельну маршрутку із послугами «все виключено» і опаленням теж. Тепло отримували лиш від дружніх балаканин та веселої гри «Критерій».

Не забувши цікавий початок історії про Батурин в електричці від Сашка, ми попросили його продовжити.

Якась година і ми в Батурині. Одразу звернули увага на табличку «До палацу Розумовського наліво». Місто старого зразка, а от табличка нова-новісінька, що одразу виділяє з поміж загального ландшафту того місця.

На вулицях села жодної живої душі. В кого ж запитати, яка  із двох доріг веде до палацу? О, хлопець на свій страх і ризик вийшов на двір, а тут його звуть, питання задають… Здається, він злякався, але, набравшись сміливості, вказав нам правильну дорогу (ми ще поки не знали, що в Батурині право то є ліво, а ліво то є право). То була перша жива душа.

Здається таки натрапили на правильну архітектурну форму, хоч і мали підозри, що то може бути будівля Податкової, адже третя жива особа, яку ми побачили – був міліціонер. Він ішов від палацу.

Перед нами постала картина – три великих споруди. Очевидним було, що центральний будинок і є головним. Ми знайшли те, що шукали, а саме палац Розумовського, в якому його власник не прожив жодного дня.

Зайшли до палацу. Ціна квитка: 10 грн (по студентському). Оскільки мороз надворі пощипав нас не тільки за щічки, а за все що міг дістати, тож здавати одяг у гардероб ми не спішили. Гардеробниця переконливо сказала, що у палаці тепло, лише після цих слів ми віддали їй наш верхній одяг та сумки.

То дійсно виявився палац, а не груда каміння, що залишив по собі період Радянської України. Завдяки Президенту України Віктору Ющенку була зроблена реконструкція палацу та батуринських цінностей загалом. Цей факт настільки радував, що хотілось співати: «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля», особливо акцентуючи на слові «слава».

Палац

Скіфи у БатуриніЛюстри на замовлення з Італії, Києву. Їх вага була то 300, то 500 кг, проте красу в кілограмах не виміряєш! Оригінальна і різноманітна ліпнина на стінах. Гарні розписи та стелях, паркет із 20 видів дерева. Що тут говорити, це дійсно знову палац з великою історією, про яку нам розказала наш екскурсовод.

Особисто мене найбільше вразила золотава табличка. На ній було викарбовано слова польського письменника 17 століття  – Бартоша Папроцього про українців: «Не думайте, що я підлещую українцям… Не носять вони яскравого одягу; вони вкриті славою, котра дорожча від вашого одягу. Слава того народу поширена всюди й зостанеться при них по віки вічні, хоч би Польща і загинула…». Є над чим подумати чи не так? Яку ж то добру славу залишили нам наші діди. Ми не маємо права її засоромити!

Двері палацу за нами закрились. Декілька фото і ми вирушили далі, за новими враженнями та знаннями про це славетне, колись, місто – столицю гетьманщини.

За прикладом Вінні-Пуха вирішили «Вовремя подкрепиться, чтоб не похудеть». На якусь долю секунди відчули себе дальнобійниками, зайшовши у кафе «Сейм» на трасі Київ – Москва (у жителів Батурина, мабуть, існує мережа кафе «Сейм», адже цю назву ми зустріли не вперше), оскільки навколо були люди лише цієї професії. На все про все мали 30 хвилин і близько 30 грн, щоби чітко йти по плану (як говорив змій Горинич із мультфільфу «Добриня Микотович та змій Горинич») бо з транспортною розв’язкою в Батурині тугувато. Якщо бути відвертою, то частота руху транспорту на дорозі була 1 машина в 15 хвилин і то в 2 разах із трьох, які ми бачили, була швидка допомога.

Жага пригод повела нас до фортеці та музею археології. Там ми дізналися чимало цікавих фактів, легенд, переказів. Все в дуже гарному стані! Власне комплекс «Цитадель» відкрили 3 роки тому. Її будували всі ОДА нашої країни! Мур виготовлений майстрами із Закарпаття, церква – із Львова, скарбниця – із Рівного, гармати – із Чернігова, криниця – із Сум… Якість експонатів та екскурсійного обслуговування був на достатньо високому рівні, радимо Вам! Так би всім музеям в Україні… Як сказали нам в музеї археології «А тепер Батурин перетворюється на туристичну Мекку» – ну, дай Боже!

Запам’ятовували все швидко і чітко. Часу на зайві роздуми нам не залишав мороз, який, що секунди бодрив наше тіло й дух. Холоду не вдалось відбити бажання – залишити згадку, про нашу поїздку на флешці фотоапарата. Отож, з креативним підходом ми зробили фотосесію на 228 фотографій.

Оскільки наш вибір був таким: спочатку фортеця, потім будинок Кочубея (якщо його не закриють до того часу), ми в швидкому темпі побігли по центральним вулицям міста в пошуках не відвіданого будинку. До речі, цікавим є те, що в цьому місті є проспект та вулиця імені Ющенка. Якщо так далі піде, то ми з вами житимемо лише на вулицях під іменем всіх наших президентів.

Після декількох намагань зустріти тверезу та знаючу Батурин людину, нам все ж показали дорогу до дому судочинства. Не менш цікавою виявилась і ця знахідка.

Дім Кочубея

Знаряддя тортур, історії демократичного судочинства того часу, родинне дерево сім’ї Кочубеїв, любовна драма Мазепи та його похресниці – Мотрі, пояснення того, що вишите на рушниках кролевецькими майстринями не російський герб, а  зображення голубів – коротко про головне із розповіді дівчини, що робила нам екскурсію по 4-ом залам та підвалу будинку.

Ціна за екскурсію в музеях – 8 грн.

Час та мороз підганяв до автостанції міста. Ми мали їхати в Бахмач, а попали в Конотоп. Мали вийти в Ніжині, а вийшли в Києві. Ось так-то й закінчилась одна зимова сонячна історія про Скіфів!Скіфи біля гармати

І тільки згадуються слова на одному з численних пам’ятників в парку Батурина «У діяннях гетьманів історія, слава та державна велич України»… Так і хочеться її перефразувати згодом по відношенню до Скіфів.

Дякую всім за прекрасний, повноцінний,

та надзвичайно новий для мене день.

Особлива вдячність – Сашку Іванову,  який організував цю поїздку.

Волошка.

Один коментар

  1. юля
    Posted 6 Березня 2011 at 17:10 | Permalink | Reply

    читала із захопленням)) майстерно написано)!

Одне згадування

  1. […] Варвара Скрипка стала переможцем конкурсу Скіфське перо Зима із  статею Україна очима Скіфів […]

Прокоментувати

Ваш імейл не розголошується. Необхідні поля позначені *

*
*